Село Одринки

Це історична назва території, яку на сьогодні роздано сільською радою у користування жителів села Одринки. Це одне з найродючіших полів в окрузі села, яке розоране і обробляється людьми: засаджується картоплею, кормовими буряками, кукурудзою, пшеницею, житом, овсом, овочами. Назване іменем власника (на прізвисько Баран), який на цьому полі мав садибу з господарством і орне поле з випасом для худоби. До війни цей заможний селянин мав наймитів, сезонних робітників для обробітку своїх земель, вирощував жито, овес, просо, картоплю, капусту. Але після того, як в 1939 році насильно звозили будинки вздовж однієї вулиці, було перенесено і його садибу, а поле відійшло у власність держави і народу. Але в пам’яті жителів воно, мабуть, назавжди залишиться Барановим.

Історично достоіменно невідоме походження самої назви «Блінчик», але географічно це територія за селом перед дамбою, яка захищає і оточує село від річки. Відомо лише, що після тривалих років заробітчанського життя з Америки до своєї сім’ї в Корост повернувся Соловей Федір Левкович. Маючи гроші, він скуповує у людей землю в урочиську Одринки (понад 40 г), в тому числі і Блінчик-луг. До середини 20 століття воно залишалося власністю його і 5-ти його дочок (не дозволялося тут ні будуватися, ні хазяйнувати іншим селянам). Зараз це поле стало власністю народу, але не обробляється і не засіюється, а є лугом для випасу худоби, птиці. Ґрунти Блінчик-лугу є родючими, порівняно з навколишніми.

Це територія, яка знаходиться між сільською дамбою і річкою Горинь — заплава річки. Сьогодні це луг, де випасають худобу, птицю, коней. Ще до початку меліоративних робіт (1988—1990 рр.), ці місця були затоплені водою, являли собою трясовини і щоб дістатися з будь-чийогось хатиська до Старого Села чи Коросту, потрібно було проїжджати човном або вбрід. Осушення боліт значною мірою поліпшило умови життя одринчан, але і досьогодні нерідко під час весняних повеней річка розливається і затоплює весь Вигон-луг аж до дороги, утворюючи величезне озеро і лише поодинокі дерева, над водою, нагадують про те, що Вигон-луг затоплено.

Це віддалена територія від села, осушена частина болота. Назва трактується жителями двояко. Одні стверджують, що назва походить від того, що на цій підвищеній місцевості в минулому часто збиралися дівчата, аби розпалити вогнище, потанцювати, поспівати чи просто поговорити, посміятися. Інші розповідають легенду про те, як в минулому, коли татари брали у полон українок, деяким дівчатам вдалося втікти і заховатися в густому лісі. До цього місця була лише одна стежка, а навкруги — болота. Один з місцевих жителів показав татарам цю стежку і так підступно загинули дівчата. А у 1992 році, коли з осушених боліт торф вивозили на колгоспні поля як добриво, житель села Одринки Дубінець Яков Миколайович знайшов дівочу сплетену косу.

Якщо їхати до Грабського, по лісі довгими кілометрами тягнеться Довгий брід. Свою назву отримав від того що, ця місцевість за пансько Польщі і аж до меліоративних робіт була аж надто зволоженою, вода не висихала навіть влітку, і люди, або шукаючи грибно-ягідні місця, або йдучи на лісові роботи до пана Бльоха (єврея за національністю, жидка), довго брели по цій воді. Через Довгий брід тягнеться лінія — тут проклали залізничне полотно, аби пан Бльох міг вивозити ліс в Європу, заробляючи на цьому собі гроші. Ця дорога тяглася від сучасних сел Волоша, Угли, від них через Грабське до Кайданів. В лісі залишилися стрілки, де ця дорога розходилася, а побудована була за панський власний рахунок. Протягається Довгий брід ніби паралельно цій лінії. Між Грабським і Довгим бродом є Жовтий брід, де ростуть стрункі суцільні дуби — це дубинна місцина.

Дуброніж або Дубронеж. Ця місцевість залишилась в пам’яті старожилів села як понижена місцевість, що часто заливалася водою (навесні — під час паводків, восени — під час повеней). А люди, переїжджаючи з села Корост до своїх хлівів в урочищі Одринки, мусили пливти човнами через річку, а далі брести вбрід.

Територію від лісосмуги на початку села до грушки ще називають Жучковим полем. Коли ще не було села, а лише розрізнені одне від одного хатиська, ця земля належала заможному селянинові на прізвисько Жучок. Коли стягувалися будинки в село, Жучкову садибу перемістили в село, як і всіх на той час, незважаючи на прохання, плачі, крики. Поле ж стало власністю колгоспів. Поле малородюче, піщане, потребує постійного підживлення органікою і мінеральними добривами, але жителі обробляють його, бо воно близько біля села і окультурене давно.

Однозначності щодо назви серед старожилів нашого села немає. Але, слухаючи оповіді людей, можна розповісти таку історію. За часів панування польської шляхти (а може й раніше), на цьому місці існувало величезне болото, як озеро — таку площу воно затоплювало. Місцевим жителям привозили хліб кораблем. Одного разу цей корабель потонув, пропав і хліб, і люди. Можливо, ця історія лягла в основу сучасної назви. У 1988—1990 роках скрізь проводилися меліоративні роботи, і як наслідок їх — сучасний вигляд Корабельського болота: родючі поля, роздані на паї одринчанам, корощанам, вербчанам, глибокі канави з рибою і звіро-птицею, прокладена тверда дорога, але разом з тим — зникли природні біогеоценози з унікальним рослинно-тваринним комплексом, з природним режимом і балансом.

Місцевість, віддалена від села в бік села Грушівки, над річкою Горинь. Назва походить, за версією одних, від слова «луки», які утворювалися від згинів річки (від зміщення русла річки). Залишені русла або заплави поступово заростали трав’яним покривом, тверднули і перетворювалися на луки. За другою версією, назва походить від вишивання, від яскравої ведучої нитки — лучки — нібито пісок цієї місцевості такий же червонувато-бурий, як нитка-лучка.

Хто не знає цю мирну місцевість, розміщену ліворуч від шляху на початку села Одринки, якщо йти від Коросту? В хащах акацій, серед дерев-дичок можна знайти залишки каміння і обпаленої глини — на цьому місці стояла садиба земельного селянина Морозя. В хаті, яка тоді виглядала найбагатшою, була господиня, господар і 7-ро дітей. Діти могли ходити до школи — було в що одягнутися, і взутися. Але щоб погодуватися, всі мусили добряче потрудитися на землі, аби удобрити ці пісчані поля, ці бідні гектари бажаної для кожного землі. Землі розширилися, коли господар одружився, а її дали як придане за наречену. Раніше такі видання диктувалися волею батьків, аби поповнити свої земельні запаси. Останнім господарем Морозьового поля був Дубінець Микола Давидович, поки і його хату не перенесли до центральної сільської вулиці.

Так називається місце, яке знаходиться далеко від села, в лісі. Однозначності щодо походження назви немає. Можливо, назва пішла від того, що тут стояло дві печі по виплавці дьогтю з коріння дерев. Іноді на це місце ще кажуть Двопіччя. Таких печей по лісі було багато, по одній-дві, але чомусь саме цю місцевість люди назвали Пічками.

Це місцевість в лісі, недалеко від села. Названа так, швидше за все, тому, що в цьому місці знаходились Сорочині нивки, а ця ділянка лісу належала Сорочиним (родичі). Адже, до приходу радянської влади ліс, як і поля, був поділений між людьми. З тих пір і закріпилася назва за лісом, а нивки заросли гущею. Зараз це місце грибне, є чагарники — багно, буцяхи, сосняк, місцями — чорничники, брусничники.

Ця назва давно відійшла в минуле, нею не користуються в розмовній мові, але старожили пам’ятають підвищену рівнину, на якій в давнину були хати селян. Звідси переселялися вільні селяни на інший горб, де заснували сучасне село Корост. Довгий час залишалося Старе Село у вигляді руїн — куп каміння, рудої і білої глини, садків, які зараз «дичавіють»; ще донедавна знаходились там кошари для корів, яких пасли тут увесь теплий сезон колгоспники-пастухи, тут ночували, варили собі, стерегли худобу. Зараз це місце є лугом і розділене на паї між людьми.

Місцевість в межах села, яка зараз активно забудовується молодими сім’ями, переважно з Коросту. Назва залишилася від власника цієї землі, якого прозивали Ткачем — Ткачове поле. Ця земля піщана, бідна на поживу, тому потребує постійного підживлення. Тягнеться Товкач — поле аж до ферми. Зараз це поле перетяте меліоративними канавами, ґрунтовими стежками і дорогами.

Ще за панської Польщі жителі села Корост настільки тісно скупчилися один біля одного, що в разі пожежі чи інших нещасть в селі виникали масові пожарища, які винищували добру частину села. Тоді сім’ї, які залишалися без даху над головою, переселялися або до своїх хлівів в урочищі Одринки, або в ліс (в землянку), або купували землю в Одринках і будувалися. Таким чином урочище поступово заселялося і перетворювалося в хутір. В хуторі налічувалося близько 40 дворів, розкиданих один від одного. А коли за часів радянської влади тут вирішено було створити село, ці розрулені хатиська стягувалися вздовж однієї вулиці, а ті підвищенні місця, на яких колись стояли садиби, так і залишилися в пам’яті жителів села як хатиська. Порослі мохом і лишайниками, кущами і деревами залишки печі, купи каміння, обпаленої глини і садки, які вже стали дикими, є німими свідками того, що тут колись жили люди. За іменами та прізьвиськами їх господарів-селян відомі такі хатиська:

1) в лісі — Курчакове, Іванове;

2) на узліссях — Євчине, Мар’їне, Артемове (Боброве), Марини Геркової;

3) на полях — Морозьове, Бохонове, Ткачеве, Баранове, Шепелючишине.

Місцевість знаходиться далеко від села, на болоті. Достеменно походження назви невідомо. Переказують, що на колись заболоченій місцевості виділявся острівець, де росли дерева — в’язи. Можливо, саме вони дали імення цьому місццю на болоті. Такі назви — «Язвин», «Язвино» — зустрічаються в нашому кущі часто — у Вербчі, біля Дворця. Але при згадці про Язвин островок на болоті, жителі однозначно правильно показують його.

Мабуть, лише старожили пам’ятають цю територію недалеко від ферми, за першою меліоративною канавою, в бік с. Грушівки. Бродом її називали тому, що це була понижена місцевість, з’єднана зі шляхом греблею. Греблі тоді будували з лісоматеріалів — колоди, поверх яких встеляли гілками і мохом. Гребля з’єднувала невеличке підвищення (острівок) зі шляхом. Місцевий старожил — Комар Дем’ян Петрович переказав таку історію, яка пояснює назву місцини. Колись Старе Село мало своє свято, коли молодь гуляла, веселилась. У цьому броду, на дереві сидів татарин і пустив стрілу в Старе Село. Ця стріла полетіла і влучила одній дівчині в ногу. З тих часів (нібито за татар) цей брід так і називають — Татарським.