На правому березі річки Горинь, біля сучасних Одринок,
колись знаходилось поселення, яке називалось Старе село (Старий Корост), від
якого тільки й залишилося, що старі, віджилі свій вік сади, горби,
де колись були хати. На березі Горині біля Старого села знаходяться
оброслі травою насипи в яких легко можна впізнати контури вже зруйнованого
мосту. Цю місцевість так і називають — Старий міст.
Ще за царської Російської імперії з цього
села по панському повелінню багато людей переходило на лівий берег
Горині. Так виникло село Новий Корост, яке зараз зветься просто Корост. Жителі
Старого та Нового Коросту виганяли свою худобу вниз по течії
в урочище Одринки. Згодом, аби не гонити далеко худобу, в цьому
урочищі почали будувати хліви та кошари.
1917 року в Російській імперії почалася революція.
Події, які відбувалися в країні не минули і цієї поліської
глибинки. В роки громадянської війни, у серпні місяці 1918 року
відбувся кровопролитний бій між більшовиками і поляками. Більшовики стояли
в селі Корост, а поляки стояли північніше цього села в селі
Веліхово. Після польського артобстрілу загорівся Корост. Велика частина села
згоріла. Згоріла і хата Пілата Андрія Кіндратовича. Взявши свою
жінку — Олену Левківну і дев’ятеро дітей, він човном переплив річку,
потім на плечах переносячи дітей по затопленим водою лугу, він
добрався до свого хліва, який стояв в урочищі Одринки. Там стояло
понад 40 хлівів селян. Пілат поселився жити в хліві, а згодом
викопав землянку, в якій прожив два роки, доки не збудував собі хату.
Так Андрій Кондратович став першим жителем нашого села. Після нього недалеко
від нього поселилося ще кілька сімей. Так виник хутір, який дістав назву
від урочища Одринки.
До вересня місяця 1939 року хутір Одринки був під
владою Польщі, з приходом Радянської Армії він відійшов до Радянської
України. Хутір являв собою розкидані дрібні хатини місцевих жителів, які
розчинилися в Сарненських лісах. Він був надійним прихитстком
і партизанів, і бандерівських угрупувань, які сновигали цими лісами
в пошуках здобичі. Забите, «темне» населення, яке до того ж мало
навідувало одне одного, геть не мало зв’язків зі світом,
не читали ні газет, ні листівок, бо було малограмотним.
А про те, що робиться в світі, знали лише через розповіді
зайд, та й то боялися різних чужинців, бо через них могли
постраждати їхні сім’ї. Погано орієнтуючись в політиці, не маючи
радіозв’язку, електрики, місцеві жителі дбали лише про свої інтереси, берегли
лише своє господарство, без того бідне і скромне, жили страхом
з ранку до вечора, аби прогодувати себе, дітей, худобу.
З початку війни багато місцевих селян вступили
до бандерівських загонів ОУН-УПА. Серед них Капітончик — Чиж,
Телетьон (з Одринок). Керівниками бадерівських груп в оточуючих лісах
були: Ярема (в бік Немовицьких лісів), Кора (в районі Городця),
та офіцер Дубов (в бік Кузьмівських лісів). Не раз оунівці
навідувались до місцевого населення з ціллю підкріпитися
як інформацією про те, що діється навкруги, так
і поживою-харчами, одягом. Іноді доводилось селянам віддавати останнє, аби
зберегти життя собі і рідним. Адже за відмову у допомозі
націоналісти розбиралися без суду і слідства — коротко —
розстріл! Особливо люто розправлялися за будь-які зв’язки з партійними
органами, НКВД , з партизанами, навіть з активістами села.
Не менш жахали зустрічі з партизанами. Партизани
теж потребували допомоги місцевого населення. Як згадують очевидці, які
на той час були дітьми, партизани і бандерівці в однаковій мірі
шкодили селянам: забирали останні пригорщі муки у дітей, хліб, курей, м’ясо,
навіть заховані на «чорний день» речі, замуровані у печі куски
полотна, яке в той час ткали вручну.
Жителька хутора пригадує такий випадок, який згадує
з болем досі: «Під вечір прийшли бандерівці в оселю, виклали муку
і наказали матері спекти хліба. Мати розчинила, замісил, але мука була
неякісною і хліб вдався глязявий, не зійшов в печі як слід,
осадкуватий, з пустою всередині. Сіла мати і плаче — винищать
бандерівці за таке, скажуть, що навмисне так зробила. А коли
ті прийшли за хлібом, мати все пояснила, плачучи. Бандерівці
чи то пошкодували нещасну, чи то й серед них добрі
люди трапились, але вони забрали свій хліб і більше не приходили».
Ще одна очевидиця згадує випадок, що трапився
у її сім’ї з партизанами: «Партизани увірвалися в хату
і забрали все: їжу, ложки, тканину. Мати розповіла про це місцевій
активістці, а ця мала зв’язок з партизанами. Вона ж
і запропонувала йти поскаржитись місцевому ватажку. Мати йти побоялась,
бо мала малих дітей і знала, що її можуть вбити,,
а без неї діти пропадуть. Тоді активістка сама розповіла цю історію
партизанському ватажку і ті повернули майже все, крім їжі, яку з’їли».
Отакими були відносини місцевого населення із бандерівцями
та партизанами. Траплялося, що за ніч в одній хаті посидять
оунівці, а за якусь годину — другу — розвідники
із партизан. Боялися вони один одного. А місцевий люд —
їх обох.
Дуже цікаву історію з життя свого діда — Солов’я Федора
Левковича, якого в селі називали Американцем розповів одринчанин Комар Дем’ян Петрович.
А трапилось ось що. Сновигаючи лісами Сарненщини і виконуючи
певні доручення, розвідники, а нібито з ними й сам Ковпак,
зайшли в наші ліси, які так і кишіли фашистськими окупантами. Саме
в той час німці прочісували ліс, мали досить війська. І от, бачачи
всю безвихідь свого становища, Ковпак з партизанами забігає в першу
ліпшу хатину до господаря — Солов’я, і просить допомогти
вибратися з оточення. Господареві нічого не залишалося —
і так, і сяк — всеодно помирати, наказує залягати хлопцям
у віз, прикриває їх мохом, гноєм і нібито вивозить гній
у поле — виводить хлопців з оточення. Пізніше, після війни, коли
цього ж таки Американця оголошують куркулем і висилають
в Казахстан, а дружину Хариту — в Карпати, цей селянин пише
листа до Ковпака, в якому розповідає, як колись врятував його. Ковпак
не забув цього випадку і Солов’я звільняють з каторжних
робіт, дозволяють повернутися додому. Правда, господарювати йому в дома
залишалося недовго — через 2—3 роки він від хвороб помирає.
За родинні зв’язки до Сибіру потрапила
дружина бандерівця Капітончика разом з своїм сином Грицьком. Малому
хлопчику було кілька місяців, як він пізнав суворі сибірські зими. Мати
зігрівала дитину своїм тілом, воду маляті гріла у роті і так
годувала. І дитя вижило. А сім’я Капітончика залишилася назавжди
з тавром «сім’я бандерівця».
Піля визволення хутора в 1944 році від німецкого
іга багато жителів пішло на фронт. Дехто з них не вернувся
до своєї домівки, загинувши за свою Батьківщину, дехто прийшов
інвалідом і не багатьом вдалося вернутися живими і здоровими.
Багато фронтовиків попало в полон, де працювали в гітлерівських
концтаборах.
В 1947 — 1948 рр. на базі земель
хутора Одринки, села Корост і села Мале Вербче почав формуватися колгосп.
Його названо в честь великого українського письменника
Т. Г. Шевченка. В умовах тодішніх часів колгосп вважався одним
з найбагатших в районі за чисельністю ВРХ, молодняка, свиней,
коней. За кількістю зданого державі молока і м’яса (чи м’ясопродукції як ковбаси,
м’ясні та овочеві консерви тощо) належав до передових.
У власності колгоспу були хмільне господарство, льонове, консервний завод
з ковбасним цехом, олієпереробка, деревообробний цех, млин, різні
транспортні засоби. Колгосп утримував дитячі дошкільні заклади в Коросту,
Одринках, Мале Вербче, школи (1 десятирічка і 2 восьмирічки).
У 2000—2001 рр. колгосп був реформований
у СГГП «Мир».
Знаковим для Одринок став 1952 рік. Як згадується
в книжці Валерія Войтовича «Степань моя мила», в цей рік тут
археологами було виявлено ґрунтовий могильник з трупоспаленнями
в урнах милоградської культури (VI століття до н.е. —
II століття н.е.). У насипах курганів зустрічались крем’яні
вироби, у тому числі вістря на спис.
У тому ж 1952 році місцева адміністрація
видала розпорядження про об’єднання хутора Одринки в село.
Організатором і керівником об’єднання був Кубинець Сергій Давидович.
15 жовтня 1952 року Дубінець Сергій Петрович кіньми зробив шлях,
прооравши дві борозни на місці сучасної центральної дороги.
Першою хатою вздовж шляху стала хата Комар Василини
Петрівни. Люди не хотіли зрушати з місць, але влада почала діяти
силою і тракторами стягувати хати до борозен. Хати жителів хутора
були порозкидані далеко одна від одної і зараз ці покинуті місця
називають хатиськами іменами жителів, які там жили. Наприклад, Іванове хатисько,
Бохонове хатисько…
У будинку Сороки Артема Івановича, інваліда Великої
Вітчизняної війни, відвели місце крамниці. Згодом побудували магазин, першим
продавцем якого став місцевий житель — Орешко Олександр Степанович.
Побудували невеличку початкову школу. Вона слугувала і за будинок
культури. Згодом школа стала восьмирічкою.
Люди тягнулись до знань, до книг. Тож
не дивною була поява на хуторі хати — читальні. Розташувалась
вона в хаті Капця Івана, а бібліотекарем працювала Ганна Степанівна.
Потім цей заклад перенесли до будинку Комар Єфросинії Іванівни,
в якому він знаходився довгий час. Сприяло цьому те, що саме
в цьому будинку квартирувала молода сім’я Андрійчуків, яка приїхала
в село працювати по направленню. І дружина голови сім’ї якраз
і працювала бібліотекарем. В той час бібліотечний фонд налічував
до 500 екземплярів книг. На жаль трагічний випадок забрав життя
молодого бібліотекаря, та життя не стоїть на місці. Через деякий
час бібліотеку перенесли в початкову школу. В одному приміщенні,
тільки з різних боків, розташувалися тут і клуб, і медпункт,
і бібліотека, яка займала три кімнати. Бібліотекарем працювала Тимофіюк
Галина Василівна.
В 1968 році в бібліотеці почала працювати
випускниця Дубнівського культосвітнього училища Дойонко Валентина Панасівна.
Згодом вона вийшла заміж за одного із жителів села, і стала
проживати в Одринках. В 1968 році фонд бібліотеки вже налічував
6347 прим. книг. Книги тоді надходили з Рівного, бібколектору.
Щомісячно бібліотека отримувала більше 100 прим. літератури. Читачів було
більше 300 чоловік. З роками збільшувалась кількість населення села,
збільшувалася і кількість читачів. В 1974 році бібліотека
в черговий раз поміняла приміщення. У зв’язку з тим,
що початкова школа стала восьмирічною, бібліотека була перенесена
в приміщення дитячого садка, розміщеного неподалік. В 1978 році
бібліотека села увійшла в єдину централізовану систему району.
В 1979 році збудували великий красивий будинок культури і бібліотека розмістилася в новозбудованому клубі. Тут вона займає одну, але велику, гарну, світлу кімнату. В 1979 році в бібліотеці налічувалось 7832 екземпляри літератури. На сьогодні в бібліотеці нараховується близько 10 тисяч примірників книг.
Валентина Дойонко (Чиж) пропрацювала в бібліотеці до 2001 року. В серпні 2001 року бібліотеку прийняла Комар Наталія Яківна, випускниця Рівненського інституту культури. Через декілька місяців вона пішла у декретну відпустку і на її місце прийшла тимчасово працювати Мельник Лідія Антонівна.
В 2002 році бібліотекам після реорганізації стала публічно-шкільною. Завідувачкою бібліотекою стала Климець Любов Олександрівна, 1967 року народження, місцева, яка до цього працювала бібліотекарем шкільної бібліотеки.
На разі в книгозбірні налічується 7252 прим. документально-інформаційних ресурсів, бібліотеку відвідує 480 читачів.
Тоді ж почали будувати дамби навколо села, бо постійно, під час весняної повені вода виходила з берегів Горині і затоплювала село. Тоді люди перебирались човнами або вбрід із Коросту в Одринки. В 1983 році село з’єднали шосейною дорогою з районним центром.
Однією із найцінніших святинь нашого села
є криничка, існування якої складає більше 300 років. З історичних
джерел відомо, що до збудування часовні, за 5—7 км від
неї був греко-католицький жіночий монастир. Під час воєнних сутичок польських
вояків з козаками, він був зруйнований, а із залишків будівлі,
які були придатні для будування, почали зводити над джерелом криницю,
де за переказом старожилів над вільхами, що росли довкола
показувався образ Казанської Божої Матері. Вода з джерела була теплою
і мала цілющі властивості. Сталося так, що люди, почали прати
в джерелі одяг, і воно перестало існувати, а через деякий час з’явилося знову.
Після цього, люди більше не прали і усвідомили, що це —
святе місце. Близько 100 років тому, коли криниця була у вкрай
аварійному стані, криницю вирішили перебудувати. В той час
в сусідньому с. Корост будувався храм і залишилося трохи
будівельних матеріалів, які і використали для реконструкції кринички.
З давніх пір проводяться тут богослужіння. В останні 20—30 років
7 червня на свято третього віднайдення глави Іоанна Предтечі
до криниці св. Іоанна Хрестителя для служіння і освячення
джерельної води ідуть хресним ходом паломники з усіх навколишніх сел.
Місце біля кринички освячене і огороджене, а вода холодна, прозорої
чистоти і високих смакових якостей. В місцевості панує дивна,
спокійна душевна атмосфера. Сюди часто приходять сільчани, щоб напитися води,
набрати її додому, втамувати спрагу в спекотний літній день.
З недавних пір в селі функціонує храм, названий
на честь Казанської ікони Божої Матері. На початку 90-х років,
у місцевої прихожанки — Орешко Ольги, яка співає в церковному
хорі, відновилася ікона Казанської Божої Матері. Її віддали
на подальшу реставрацію в сусіднє село, а 10 серпня
1999 року відбулося освячення місця і перша закладка каменю під
церкву, яку і назвали на честь відновленої ікони. Зведення церкви
відбувалося інтенсивним шляхом за участю не тільки жителів села, але
і приїжджих майстрів. Вже навесні 2003 року відбулося перше
богослужіння, а через рік Владика Анатолій освятив храм. Протягом останніх
років, аж до цих пір, проводиться добудування, дооформлення святині,
розпис і позолочення іконостасу. В минулому богослужіння проводилися
в невеличкій церкві, названій на честь св. Андрія Первозванного,
яка була збудована приблизно в 1988 році. Служіння проводилися
священнослужителями із сусідніх сіл: до 1993 року о. Григорієм,
до 1999 року о. Михаїлом, так як в селі не було
священнослужителя. В 1999 році в село було направлено
о. Володимира, який до цих пір править богослужіння в храмі.
Зараз в селі велика, красива двохповерхова дев’ятирічна
школа, чудовий будинок культури з бібліотекою, два магазини
та кафе-бар, аптека із фельдшерсько-акушерським пунктом, млин, ферма,
три пилорами, приватне підприємство по виготовленню блоків, церква тощо.
Село має понад 150 дворів. Воно росте, розширюється і живе для блага своїх людей.
