 Цілий тиждень блукав поліськими лісами татарський загін, не знаходячи дороги, котра вивела б завойовників бодай до найменшого хутірця. У татарських воїнів закінчились харчі, уже притомились і коні. Татарський воєначальник сидів на зламаному дереві і слухав тривожний стогін віковічних дубів. Вже кілька днів підряд посилав гінців у різні боки, але ніхто не зустрів жодної живої душі, яка могла б вивести їх із лісового полону. Раптом він почув радісний крик. Підвівся. Очі татарина забігали, обличчя засвітилося радістю. Двоє воїнів вели до нього юну дівчину.
— В лісі недавно зустріли, — повідомив один із них.
— Гаразд, гаразд, — сказав той. — Залишіть нас одних. Він підійшов до дівчини і спробував заглянути у сині, як озерна гладь, очі. Вона відвернулась. Татарин спохмурнів.
— Добре, — сказав старший.
— Ти виведеш нас із цього лісу, і ми тебе дуже щедро нагородимо. Дівчина мовчала. Мовчав якусь мить і татарин. Потім вийняв із піхов криву шаблю і почав робити нею кола у повітрі. «У тебе немає виходу, - сказав. — Зовсім немає виходу: або виведеш на дорогу, або...». Татарин знову розсік шаблею повітря ізнову пильно подивився на неї. Дівчина продовжувала мовчати. Тоді розлючений воєначальник грубо штовхнув голубооку юнку у плече. Та впала на сивий мох. Але тут же підвелася і жбурнула в очі ворогу жменю болотяної багнюки. Той дико скрикнув. Очі налилися кров'ю. Один із воїнів, який прибіг на крик, вихопив із піхов шаблю і розмахнувся нею. Але старший дикою пантерою кинувся на нього і вибив шаблю з руки. Потім покликав до себе кількох воїнів і щось тихо їм наказав. Ті кинулись до дівчини, яка лежала на вогкій землі, і силоміць поволокли її до найближчого дерева. Взяли мотузка і почали прив'язувати полонянку до стовбура сосни. Коли прив'язали, до неї знову підійшов старший. «Ось тут і переночуєш, — сказав і, трохи помовчавши, додав, — якщо, звичайно, переночуєш». Мовив і кинув поглядом на великий мурашник під сосною. Дівчина мовчала. Тільки голубі очі палали вогнем зневаги і ненависті до чужинця.
Сонце котилось до обрію. У лісі стало тихо і моторошно. Прив'язана дівчина дивилась на верховіття дерев. Про що вона думала? Може, про неньку, серце якої розривалося від думок, чого донька так довго не повертається додому. А, може, згадала того юнака, який вперше увійшов у її серце. Коли землю огорнули сутінки, до неї знову підійшов татарин.
— Так, що, надумала? — запитав. І раптом, як посвист нагайки по голому тілу: «Так. Я проведу вас, я знаю дорогу до села». Із зв'язаними руками йшла юна кричилянка попереду татарського загону. Мабуть не один з них уявляв ситий сніданок і багату здобич.
Ніч була місячною. Дівчина вела і вела чималий татарський загін у глибину лісу. Позаду залишились одне, друге, третє село. А вона йшла і йшла. Закінчувалась коротка літня ніч. Десь скрикнула сова. Татарин, який йшов поруч дівчини, несподівано здригнувся. «Тільки б зовсім не розвиднілось, — молилась в душі юнка.
— Ще трішечки, а далі...». До неї під'їхав воєначальник. Загін зупинився. Обличчя татарина було страшним: «Ти коли приведеш до села? Знай, обдуриш — тебе чекає смерть. Ти ще не знаєш майстрів смерті!». Минуло ще півгодини. Розвиднювалось. Прокинулися перші пташки, які поспішали шукати поживу для своїх малят. А у лісі стояла та ж тривожна тиша. — Ми прийшли, — повернувшись обличчям до татар, сказала дівчина.
— Куди прийшли? — здивовано підвівши брови, запитав воєначальник.
— Довкола болото і твань. Де стежка назад? Куди ти нас привела? — кинувсь татарин до кричилянки. Я привела вас у гості до смерті, — гордо сказала дівчина...
— Вона чекає на вас. Ось-ось вийде. Сказала і замовкла. їй знову пригадалось рідне село. Непрохана сльоза скотилась по щоці. Не всі чужинці одразу зрозуміли, що сталось. Старший на хвилину ніби забув про існування полонянки. Він подивився на всі чотири сторони. Проте нічого не бачив, крім величезного болота. Зліз з коня. Ступив крок, ще один. І раптом провалився в булькаючу трясовину, що ховалась під підступним зеленим мохом. Його ледве встигли підхопити кілька воїнів, що були поруч. Зчинився страшенний крик і лемент. Завойовники нарешті зрозуміли, як насміялась з них проста дівчина з поліського села. Одна, друга шабля опустилась на її голову. На зелений мох полилася гаряча червона кров юної героїні. Але жоден з великого загону завойовників не вийшов з пастки, яку для них підготувала дівчина з Кричильська. Одні потонули в непрохідному болоті, інші — померли голодною смертю.
Минули віки. Є у кричильському лісі знайоме для багатьох кричилян і жителів довколишніх сіл урочище, яке з прадавен називають «Дівочим бродом» або «Дівкою». І якщо вірити старовинній легенді, то назва урочища присвячена гордій і мужній дівчині з Кричильська, яка пішла на самопожертву заради того, щоб не віддати на поталу ворогам-ординцям рідного села, його людей.
Записав: Леонід Куліш-Зіньків
|
