Село Одринки

 

У двох словах пояснити дивний і, погодьмося, самовідданий вчинок мого героя буде важкувато. Адже Олександр Степанович Орешко йшов до «свого» кооперативного магазину все свідоме життя.

 

…Можливо, це почалося ще під час служби в армії (Орешко служив на Чукотці), коли молодий командир госпвзводу узявся на свій розсуд перебудовувати склади. Бачите, не влаштовувало його, що вони були розвалені, захаращені. Отож, засукав рукава і до діла. Мурував, штукатурив… Начальство потім йому дало за таку самовідданість аж шістсот рублів премії. І демобілізуватися не дозволяли, бо прагнули, щоб такий цінний вояк і далі служив на благо армії. Навіть дружину обіцяли привезти «по етапу». Щоправда, його жінка не погодилася покинути рідне поліське село, і мусила ще зайвих два роки чекати на чоловіка. А він працював у тих самих складах завідуючим: «Я ж слово дав!..»

 

А коли повернувся Олександр Степанович у рідне село Одринок, що в Сарненському районі, то став за гроші, зароблені на Півночі, хату зводити. Будинок вийшов на славу — найкращий у селі. Але односельчани Орешкові не заздрили, тому що невдовзі та велика, ошатна хата стала служити не тільки великій родині Орешків, але й усій громаді в якості… крамниці.

 

Місцеве сільське споживтовариство свого магазину в тому невеличкому селі не мало. А людям же товари треба. То якийсь час всіляким крамом торгував зі своєї оселі інший чоловік на ймення Артем. Просто з віконця: палку підставить, щоб кому по голові не дало, і продає. І треба ж було такому статися, щоб та клята палиця підвела тоді, коли до Артема у віконце зазирав перевіряючий, сам районний прокурор. Мабуть, не варто й пояснювати, що після такої неприємності Артемові сільським продавцем лишилося працювати лічені години. «Зараз же передачу оформлюй!» — заволав постраждалий, потираючи потилицю.

 

Де було робити магазин? Громада порадилася і доручила почесний обов’язок Орешкові: і чоловік сумлінний, і хата, що немаловажно, в нього велика. Олександр Степанович хоч і не уявляв себе ніколи в ролі працівника прилавку, та погодився: раз люди просять. І прослужив рідній кооперації тридцять три роки, аж поки на пенсію його з почестями не провели.

 

На фотознімку, виконаному автором у «тій самій» хаті, на кухні, що раніше служила торговельною залою; сидять за святково накритим для гостей столом Олександр Степанович Орешко і його дочка Галина Олександрівна Мельник. Вона — єдина з його шести дітей, яка успадкувала не тільки батькову професію, але й його робоче місце: молода жінка нині торгує в тому самому магазині, що його колись будував її тато.

 

Галина розповідає:

 

— Ось тут був прилавок, тут полиці з товаром, а в кутку стояли мішки з борошном, крупами. А там, у коморі, в тата був склад. Пригадую, як ми раз проштрафилися з братом, і він нас покарав, замкнувши в коморі. Ми ж натрапили на ящик з цукерками і… стали для розради їх куштувати. Та так накуштувалися, що вся підлога обгортками була закидана!..

 

Посміхнувшись давньому спогаду, Олександр Степанович продовжує свою розповідь:

 

— Я прийняв магазин у 58–му році. Десять років він розміщався в мене вдома, а потім я не витримав і взявся його сам будувати. Споживтовариство, певно ж, знайшло на початок якісь гроші. А я людей наймав, матеріали вишукував і привозив звідки тільки міг що дешевше та краще. І дуже часто бувало, що грошей, виділених на будівництво, мені не вистачало. То я докладав свої. Не буде ж робота стояти!.. А як поставив сільмаг, то, поробивши трохи, став його добудовувати. Дуже вже хотілося, щоб люди мали справді гарний, сучасний, просторий магазин. Із відділенням для господарчих товарів, для промислових. Діти мені багато допомагали. Поки я будував, вони мене за прилавком заміняли. Спершу Степан два роки поробив, потім Віктор. Опісля Галя закінчила кооперативний технікум і стала торгувати.

 

Галина доповнює батькову розповідь:

 

— Тату, чому ви не кажете, що сім’я вашої получки практично й не бачила. Всі гроші йшли на магазин, і хоч потім нам їх повертали, все ж жити було сутужно. Та не в тім річ. Адже ми розуміли свого тата. Так мусило бути. Він завжди над усе ставив інтереси громади. — Раз кооперація, значить, усе треба спільно робити. Кожен для всіх і всі — для кожного, — розважливо говорить Олександр Степанович.

 

Я попросила Галину розповісти про батьків спадок докладніше.

 

— Без перебільшення: такого магазину, як наш, в цілому районі було не знайти. Тому що в Степановича, це всі люди знали, можна купити все. Цвяхи будь-які, реманент для коней, який тоді був страшенним дефіцитом, будівельний матеріал, а що вже продуктів!.. Він сам вишукував товари, а не чекав, поки йому привезуть. Скільки разів його кликали в район, на вищу посаду. А він не захотів кидати людей, свій магазин. Удома, твердив, найліпше. А я що ж… Працюю, як тато навчив. Скільки разів, було, повторює: доню, роби чесно, щоб люди на тебе не ображалися. А люди у нас у селі й досі горою за нього стоять! І… за споживчу кооперацію. Так, під час недавньої перереєстрації жоден із наших односельчан не відмовився бути пайовиком сільського споживчого товариства. Це ж, кажуть, наша кооперація, а не чиясь. А мені приємно, що і дотепер хто не зайде до крамниці, то зразу питає: «А як там Степанович, здоровий?..» Що ж стосується магазину…

 

— Та я за день торгував стільки, скільки вони за місяць! — втручається Олександр Степанович.

 

— Тату, часи були інші… І ми з Марією (Марія Федорівна Кулінка — напарниця Галини Мельник — авт.) непогано працюємо. Як на шістсот п’ятдесят чоловік населення товароборот вісім–десять тисяч у місяць цілком задовільний. І краму всякого в нас є багато. А як чогось не вистача, зробимо заявку і нам на другий же день привезуть. Ця робота в нашому Великовербчанському споживтоваристві поставлена як належить. Не треба вже нам, продавцям, за товар переживати, — як вам колись.

 

— Як тут не переживати, — править своєї Олександр Степанович. — Я зайду днями… Там плитка на ґанку облупилася, треба буде примурувати.

 

І до мене:

 

— Обов’язково навідайтеся до нашого магазину. Побачите, всередині він і досі, хоч стільки літ пройшло, як новенький.

 

…Дорогою додому я все думала про Орешка. Віддаючи себе улюбленій кооперативній справі, він не просить для себе винагороди. Тому що найбільшою нагородою вважає добре слово односельців. Побільше б таких людей нам в Україні, і життя наше стало б, урешті решт, заможним та щасливим.